ТАРНОРУДА

Подільське село Тарноруда, напевно, мало чим відрізняється від інших українських сіл. Проте, як і кожне українське село, Тарноруда — це неповторна історія, віддзеркалена передусім у долях простих людей. Для мене це невелике, але й не маленьке, мальовниче подільське село на березі Збруча — мала батьківщина моєї матері і двох її рідних сестер. У дитинстві доводилося бувати у Тарноруді практично щороку. Та минув уже не один десяток років, коли через різні обставини Тарноруда залишалася тільки добрим дитячим спогадом.
Думаю, що немає сенсу переповідати історію села. У мережі Інтернет можна знайти цікаві краєзнавчі розвідки. Зазначу лише, що літопис села — дивовижне розмаїття фактів. Якщо їх підсумувати, то неодмінно постане Україна з її драматичним минулим, яке не «можна читати без брому». Польське панування, національно-визвольна війна під проводом гетьмана Хмельницького, знову різноманітні окупації, знову війна за Українську державу, відступає Петлюра, наступають більшовики, Голодомор, через Збруч переправляються відділи ОУН, незалежна Україна, півсела голосує за Януковича, а пів — за Тимошенко. Усі разом розчаровані у Ющенкові. Усе це — Тарноруда. Все це — Україна.
Однак у цій історії є один момент, на якому варто наголосити. Найбільшої кривди, як на мене, село зазнало від радянської влади. І не тільки тому, що був Голодомор, а насамперед через відчайдушні спроби знищити будь-які прояви духовного життя селян. У моїй пам’яті назавжди залишилися розповіді діда Йосипа і баби Христини, які доволі часто і в деталях розповідали про сільську Церкву, яку демонтували комуністи. Дідусь був відомим на всю околицю столяром, а тому і його «запросили» до цієї невдячної справи. Під різними приводами він відмовлявся вчиняти гріх. Згодом охоче про це розповідав онукам, розповідав, до речі, як «науку», що її маємо затямити.
А ще закарбувався у дитячій пам’яті напіврозвалений костел, а точніше — склад для мінеральних добрив, який вражав своєю монументальністю та неприємним запахом, що виходив із зачинених на «колодку» дверей.
І ось, коли нещодавно приїхав до Тарноруди, то одразу ж зрозумів, що не полишає відчуття якоїсь неодно-значности в оцінці того, що відбулося у селі. За десятки років, в тому числі й часів незалежної України, практично нічого не змінилося у соціальному плані: жахливі дороги, важка праця на землі за «копійки», покинуті хати, яких стає дедалі більше. Водночас у селі, незважаючи ні на що, відродилося церковно-релігійне життя. Тітка Манька, яка раніше так любила розказувати про героїчні колгоспні «трудодні», цього разу розповідала, з якими великими зусиллями добивалася будівництва у селі православної Церкви. Для цього їздила у район і доказувала, що в селі уже була Церква, а тому нова має бути на «старому місці». Їй не вірили. Вона — доказувала. А потім на Церкву не вистачило дощок. Вона їх дістала. І сьогодні у селі є православна Церква.
І не тільки православна. Напівзруйнований костел, а точніше — склад для міндобрив, виявився справжньою релігійною та архітектурною цінністю. Його давня історія не може залишити байдужим будь-якого християнина. Виявляється, перший костел (дерев’яний) був поставлений тут ще у 1355–1365 роках на місці знайденої Чудотворної ікони Христа Спасителя. Згодом костел став греко-католицьким храмом. А після 1643 року, коли у Тарноруді виникла римо-католицька парафія, на його місці був зведений новий костел, освятив його кам’янецький єпископ Стефан Рупнеський.
У 1754 році костел був реставрований княгинею Ізабеллою Любимирською у стилі пізнього бароко. Увесь цей час, аж до 1920 року, тут зберігався Чудотворний образ Христа Спасителя, а Тарноруда перетворилася на паломницький центр, як Почаїв — для православних, а Зарваниця — для греко-католиків. У 1920 році ікону перевезли до Тернополя. Звідси вона помандрувала до польського містечка Зєльонка Паслецька, де й зберігається у місцевому храмі і є великою релігійною святинею для поляків.
«Чорні дні» для костелу настали у радянські часи. Крім того, що він був перетворений на склад мінеральних добрив, неподалік нього збудували «палац культури», а по-сільському — клуб, фасад якого закривав костел і мав символізувати остаточну перемогу атеїзму в Тарноруді.
У 1989 році костел повернули вірянам. У 1990 році його було відреставровано, а наступного року повторно освячено під титулом Матері Божої Святого Скапулярія. Сьогодні костел — справжня культурна перлина Тарноруди і Поділля, а отже — важливий церковно-релігійний осередок України.
Цікаво, що село, хоч і поділене за чіткою конфесійною ознакою (близько 100 його мешканців регулярно відвідують костел, а 80 — православну Церкву), ставлення його мешканців до проблеми міжконфесійних взаємин дуже здорове і промовисте. Наприклад, моя православна тітка Нелька весь час із хвилюванням розпитувала про здоров’я «митрополіта Владімира», і водночас пишалася тим, яким молодим є патріарх Святослав.
Чому вирішив написати про все це? Щоб вкотре наголосити одну незбагненну для наших недругів аксіому: ніщо не може знищити націю, коли вона здатна на своє духовне відродження. Селяни села Тарноруда, як і решта українців, це довели.
Київ-Тарноруда —Київ



Богдан ЧЕРВАК